Quo vadis?

Quo vadis?*

Вважається, що глобалізований світ сьогодні і на найближчі десятиліття має тривимірний дефіцит - енергоносіїв, продуктів харчування, питної води. Небезпідставно до цього списку додають і четверту проблему – сміття: останні роки ми спостерігаємо накопичення відходів, особливо пластику.

Та страшніше для суспільства і держави сьогодні видається проблема соціально-політична і правова – корупція, рівень якої стає всеосяжним і всепроникаючим метастазом, що загрожує нації та державності України.

Твердження, що корупція є в кожній державі, нас не заспокоює. Справа в масштабах цього страшного явища, у темпах і сферах його поширення. Шахти-копанки, рейдерство і захоплення берегів річок та озер і морського узбережжя, система так званих тендерів і державних закупок – це лише деякі сфери, де з очевидністю неналежно діють правоохоронні органи і суди.

Ця похмура картина не повинна викликати у нас безнадію і апатію. Навпаки, це нагадує про морально-етичний і професійний обов'язок юристів, переконаних в можливості і необхідності творення громадянського суспільства, котре буде вимагати і врешті забезпечить дотримання принципу верховенства права.

Я в це вірю, хоч і усвідомлюю довгий і важкий шлях до правової держави. Адже погодитись з тим рівнем життя, що ми досягли за 20 років незалежності, не маємо права, якщо ми цінуємо батьків, любимо дітей і онуків, поважаємо самих себе. Шануймося, ми того варті – забутий вираз ейфоричного періоду незалежності – мусимо знову осмислити.

Наша професія – складова і органічний елемент громадянського суспільства і правової держави. Нормальне судочинство немислимо без професійної адвокатури, статус і незалежність якої в державі є принциповим показником рівня справедливого суду і дотримання прав людини і громадянина, рівня демократії. Професійний адвокат – лідер інститутів громадянського суспільства, активність і предметна діяльність котрих змушують владу рахуватись з потребами та інтересами пересічного громадянина по суті, а не лише деклараціями і передвиборними подачками та обіцянками.

Викладаю оці правильні загальні речі і певен, що не повторяться такі випадки, коли, приміром, Міністерство юстиції і Міністерство внутрішніх справ з абсолютною байдужістю не реагують на очевидний факт фальшування в Києві нотаріального документа.

Громадянка Є. Х. вийшла заміж за швейцарця і на його пропозицію переїхала в його процвітаючу країну. Певне житейське непорозуміння зумовило те, що народжувати їх дитину вона приїхала до рідних в Київ. Уявіть собі потрясіння щасливої мами після народження первістка, коли вона дізнається, що її благовірний (до речі, фаховий юрист) представив швейцарському суду нотаріально засвідчену в Києві (з гербовою печаткою нотаріуса!) її заяву – згоду на розірвання шлюбу і врегулювання аліментного питання за сміхотворну суму!?

Обурена громадянка звернулась за захистом до Міністерства юстиції, в прокуратуру і в органи внутрішніх справ з тим, щоб отримати необхідні для швейцарського суду докази того, що її чоловік сфальшував нотаріальний документ, котрий вона ніколи не підписувала. На її думку, влада повинна знайти лженотаріуса і дати належну оцінку кримінальним діям осіб, що фальшують документи з гербовою печаткою нотаріуса. Наївна жінка не очікувала, що лише після її повторних звертань за захистом власного порушеного права і прав її маленької дитини, вона отримає з Мінюсту формальну відписку про недоліки в формі посвідчувального напису і про відсутність в офіційному реєстрі прізвища нотаріуса, що оформив наданий документ.

В свою чергу, управління внутрішніх справ констатувало відсутність кримінального правопорушення і рекомендувало при необхідності звертатись до суду в порядку цивільного судочинства (?!)

Так склалось, що я в статусі Голови Громадської ради при Мінюсті, разом з іншими головами громадських рад був запрошений до Кабміну на зустріч з Міністрами закордонних справ, внутрішніх справ та юстиції з питань співпраці органів виконавчої влади з громадськістю. Озвучивши нову скаргу громадянки Є. Х., адресовану кільком громадським радам при Міністерстві внутрішніх справ та при Міністерстві юстиції, а рівно ж і керівникам цих відомств, я був певен, що державні мужі нарешті дадуть належну оцінку діям фальшувальників документа – лженотаріусів, та й власним чиновникам, котрі не вбачають в грубому порушенні прав матері та дитини ознак злочину.

З розчаруванням констатую, що навіть з Адміністрації Президента, куди теж звернулась заявниця, прийшла чергова казенна бездушна відписка з викладом функцій Адміністрації, з повідомленням про передачу заяви до МВС України і про право заявника на можливість звернення до суду...

Коментарі, як кажуть, зайві. Звичайно, адвокати підготували клопотання до швейцарського суду про зупинення справи і про очікування результатів кримінального розслідування справи в Україні, де був сфабрикований невловимим лженотаріусом документ з печаткою з державним гербом України. Слухання справи було відкладено.

Але коли ж українські законники дадуть потерпілій жінці необхідний документ для відновлення її порушеного права і права маленької громадянки України – її доньки? І чому їх права захищають лише адвокати, а не влада?

Може тому, що влада в цей час зайнята бізнесом. 20 листопада 2012 року, після довгої багаторічної закулісної боротьби двох бізнесгруп, був прийнятий Закон України "Про єдиний державний демографічний реєстр...".

Примітно, що суттєві і принципові зауваження Головного юридичного і Головного науково-експертного управлінь Верховної Ради до проекту цього закону, пропозиції профільного комітету ВР, а також висновки експертного середовища були абсолютно проігноровані – закон був прийнятий і підписаний Президентом.

Між тим норми прийнятого закону прямо протирічать ст. 32 Конституції України та положенням кількох міжнародних конвенцій, що було вказано в чисельних зауваженнях, в тому числі і від Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України.

Громадські організації настоюють на зверненні до Конституційного суду України з тим щоб визнати кілька принципових положень уже чинного закону неконституційними. Була створена робоча група, що підготувала відповідний текст звернення до Конституційного суду, але змінилась позиція В. Лутковської, Уповноваженого з прав людини Верховної Ради, котра вважає необхідним поки що утриматись від такого звернення.

І ще цікавий штрих. У пояснювальній записці автори законопроекту чітко заявляли, що прийняття і реалізація закону не потребує бюджетних асигнувань. Однак уже на початку цього року була озвучена необхідна сума в 600 млн гривень і уряд нібито планував відкласти реалізацію закону до 2016 р. Через місяць, однак, ситуація змінилась і почалась поетапна його реалізація – кошти бюджету заберуть очевидно у хворих і освітян, у афганців і пенсіонерів.

Не хотів би, щоб у читача склалось враження про песимізм автора. Вказуючи на конкретні недоліки, я бачу і багато позитивних зрушень в житті держави. Життя чудове, в ньому багато прекрасного, і слід радіти кожному сонячному променю і усмішці рідних і близьких людей. Я певен, що інститути громадянського суспільства, професіонали, до котрих відношу не в останню чергу юристів і адвокатів, і всі небайдужі громадяни здатні протистояти економічному і політичному егоїзму представників влади і змусити їх діяти в рамках закону і, відповідно, принципу верховенства права. Це прагматична позиція, котру сповідують прості люди, патріоти і професіонали, котрих більше в державі, ніж зачерствілих чиновників.

Іноді, здається, праві ті, що кажуть: "У світі набагато більше добрих людей ніж злих." Проте ці останні краще організовані тому й частіше перемагають. То ж організуймося й ми – свідомі, професійні і патріотичні громадяни України! Від нас самих залежить наше благополуччя і наше майбутнє.

*В перекладі з лат. – «Куди Ви йдете? (Куди ти йдеш?)»

Данило Маркович КУРДЕЛЬЧУК
Адвокат, Заслужений юрист України,
Президент Укрінюрколегії, Почесний консул
Республіки Панама в Україні

червень 2013

Повернутися до переліку публікацій