Міжнародно-правові засади функціонування та розвитку громадянського суспільства

Однією з найважливіших функцій громадянського суспільства є захист прав і свобод людини. Водночас, в основі існування та функціонування самого громадянського суспільства лежить концепція прав людини. Таким чином, спостерігаємо взаємну залежність між розвитком громадянського суспільства та посиленням захисту прав людини: чим вищим є рівень розвитку громадянського суспільства, тим сильнішими є гарантії захисту прав людини. І навпаки, чим кращим є стан додержання прав людини, тим інтенсивнішим є розвиток громадянського суспільства.

Дана стаття присвячена тому, як міжнародно-правові гарантії захисту прав людини сприяють функціонуванню та розвитку громадянського суспільства.

Найбільше значення для функціонування громадянського суспільства мають такі закріплені в міжнародному праві права та свободи людини: свобода об’єднання, свобода мирних зібрань, свобода вираження, право на участь у державних справах і право на спілкування (зокрема міжнародне) та співробітництво. Розглянемо ці права та свободи детальніше.

Свобода об’єднання передбачена у ст. 20 Загальної декларації прав людини, ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 7 Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, ст. 15 Конвенції про права дитини, ст. 29 Конвенції про права інвалідів, ст. 26 Міжнародної конвенції про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей, ст. 16 Американської конвенції про права людини, ст. 10 Африканської хартії прав людини і народів, ст. 24 Арабської хартії прав людини та у ст. 11 (Європейської) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Ця свобода має особливе значення для громадянського суспільства, оскільки, як абсолютно слушно зазначає С. В. Шевчук, вона, будучи свободою індивідуальною, стосується об’єднання, тобто колективу або групи осіб, які формуються для спільного досягнення певних цілей або реалізації інтересів чи задоволення потреб, спільних для його членів [1, c. 585].

В основі цієї свободи лежить думка про те, що без взаємодії та співробітництва з іншими людьми, без їхньої допомоги досягнення індивідуальних цілей і реалізація індивідуальних прав зазвичай є неможливими.

Міжнародне право прав людини передбачає захист права індивідів не тільки на фізичне об’єднання в групи, а й на утворення юридично оформлених асоціацій. Відповідно, свобода об’єднання гарантує право індивідів на формування інститутів громадянського суспільства чи інших організацій або на приєднання до таких утворень. 

У своєму позитивному вимірі свобода об’єднання захищає право особи створювати об’єднання або приєднуватись до них, а також бути членом об’єднань і брати участь у їхній діяльності, не зазнаючи у зв’язку з цим жодних обмежень та/або санкцій з боку держави. Негативний вимір зазначеної свободи полягає в захисті особи від примушування до членства у будь-якому об’єднанні, а також у свободі вільного виходу з об’єднання.

У контексті свободи об’єднання надзвичайно цікавим є питання про те, чи захищає ця свобода права об’єднань як таких (а не окремих осіб – членів об’єднань). Практика Комітету ООН з прав людини (наприклад, справа Belyatsky et al v Belarus, 2007) свідчить, що цей орган визнає наявність права об’єднань на вільне ведення статутної діяльності. Утім, ст. 1 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права дозволяє тільки фізичним особам звертатися за захистом передбачених Пактом прав у рамках процедури індивідуальних повідомлень, що дає підстави говорити про те, що на практиці захистом користується відповідна свобода індивіда, який є членом об’єднання, а не об’єднання як такого. Для (Європейської) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод характерний протилежний підхід до цієї проблеми: вона захищає права як фізичних, так і юридичних осіб, а тому звернутися за захистом порушеного права на підставі Конвенції можуть і самі об’єднання, і окремі їхні члени. Крім того, із практики Європейського Суду з прав людини (наприклад, справа Associated Society of Locomotive Engineers & Firemen (ASLEF) v The United Kingdom, 2007) випливає право об’єднань на вільний вибір та виключення їхніх членів [2, c. 477]. 

Свобода мирних зібрань закріплена у ст. 20 Загальної декларації прав людини, ст. 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 15 Конвенції про права дитини, ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, ст.ст. 26 і 40 Міжнародної конвенції про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей, ст. 15 Американської конвенції про права людини, ст. 11 Африканської хартії прав людини і народів, ст. 24 Арабської хартії прав людини та у ст. 11 (Європейської) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Свобода збиратися разом з іншими людьми є основоположною для здійснення будь-якої з форм демократії. Свобода мирних зібрань захищає як зібрання, які не мають певної мети, так і ті зібрання, які переслідують цілком конкретні цілі. Крім того, захисту підлягає і право на організацію зібрань, і право на участь у зібраннях. Зібрання можуть набувати різних форм: від зборів на приватній чи громадській території, відкритих для всіх бажаючих або для обмеженого кола осіб, до маршів і демонстрацій.

При цьому природним обмеженням дії свободи зібрань є характеристика «мирні». Це означає, що у разі, якщо національні органи влади мають достатні підстави вважати, що певні зібрання не відповідатимуть критеріям мирних, то обмеження на ці заходи, включаючи їх заборону, можуть бути виправданими. Однак, якщо існує загроза того, що певні мирні зібрання можуть викликати заворушення і цей процес знаходиться поза контролем організаторів відповідних заходів, то цей факт не може вважатися виправданням для обмеження свободи зібрань [1, c. 575]. Крім того, висновок про немирну природу зібрання не може ґрунтуватися виключно на характеристиці думок, виражених під час відповідного заходу [3, c. 486].

Слід також пам’ятати, що право людини збиратися разом з іншими людьми захищається не тільки в силу гарантій свободи мирних зібрань. Так, деякі зібрання підлягають захисту в силу свободи віросповідання, інші – в силу права на повагу до приватного життя (наприклад, якщо коло учасників зібрання є суворо обмеженим) тощо.

Свобода вираження гарантується ст. 19 Загальної декларації прав людини, ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ст.ст. 19-20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 13 Конвенції про права дитини, ст. 21 Конвенції про права інвалідів,  ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації,  ст. 13 Міжнародної конвенції про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їх сімей, ст. 13 Американської конвенції про права людини, ст. 9 Африканської хартії прав людини і народів, ст. 32 Арабської хартії прав людини та ст. 10 (Європейської) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Свобода слова (вираження), особливо той її аспект, що стосується права на свободу критики уряду, органів державної влади та державних службовців, має надзвичайно велике значення для побудови плюралістичного демократичного суспільства.

Ця свобода включає право мати певні переконання, право повідомляти інформацію та ідеї іншим особам, право одержувати інформацію, а також обирати способи та канали одержання та/або поширення інформації. Крім того, саме концепція свободи вираження є основою свободи преси, а також теле- та радіомовлення, що має особливе значення для розвитку громадянського суспільства.

Як свідчить практика Європейського та Міжамериканського судів з прав людини, свобода вираження охоплює не тільки ту інформацію, яка позитивно або байдуже приймається суспільством, а й ті ідеї, які ображають, шокують або обурюють державу або певну групу населення. Як зазначив Європейський Суд з прав людини у справі Handyside v The United Kingdom, 1976, саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та незашореності мислення, без яких існування демократичного суспільства є неможливим.

У цьому контексті необхідно зазначити, що свобода вираження є одним із дієвих шляхів надання меншості можливості висловити свою думку та бути почутою. Більше того, це один із способів реалізації права меншості на протистояння більшості [4, c. 55-56]. Це зауваження має особливе значення для тих інститутів громадянського суспільства, які займаються захистом прав національних, мовних, релігійних, сексуальних та інших меншин.

Право на участь у державних справах передбачене ст. 21 Загальної декларації прав людини, ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, ст. 7 Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, ст. 29 Конвенції про права інвалідів, ст. 23 Американської конвенції про права людини, ст. 13 Африканської хартії прав людини і народів, ст.ст. 1-3 Другого протоколу до Африканської хартії прав людини і народів, ст. 24 Арабської хартії прав людини та ст. 3 Протоколу № 1 до (Європейської) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Це право захищає передусім такі політичні права як право голосувати на виборах, що проводяться з розумною періодичністю, право бути обраним і право на державну службу. Крім того, і про це йдеться в коментарі Верховного комісара ООН з прав людини до ст. 25  Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, громадяни також можуть брати участь в управлінні державними справами шляхом громадських обговорень та налагодження діалогу зі своїми представниками у владних структурах, а також за допомогою інших форм самоорганізації, причому такі способи участі в державних справах додатково забезпечуються гарантіями свободи вираження, мирних зібрань та об’єднання [5]. На нашу думку, саме цей аспект права на участь у державних справах має безпосереднє відношення до функціонування та розвитку громадянського суспільства.

Право на спілкування (зокрема міжнародне) та співробітництво зазвичай виводиться зі свободи вираження, про яку йшлося вище, однак якщо свобода вираження розглядається передусім як індивідуальне право, то право на спілкування та співробітництво носить переважно колективний характер. Значний вплив на формування цієї концепції мали також право на розвиток, а також ряд культурних прав (право на участь у культурному житті, право користуватися досягненнями наукового прогресу тощо).

У контексті функціонування громадянського суспільства це право означає насамперед право представників громадянського суспільства індивідуально або через інститути громадянського суспільства спілкуватися та співпрацювати з іншими представниками громадянського суспільства, представниками ділових кіл, міжнародними організаціями та органами державної влади як всередині своєї країни, так і за її межами. Також передбачається право інститутів громадянського суспільства та їх представників формувати мережі та об’єднуватись з іншими інститутами громадянського суспільства з метою розширення можливостей для спілкування та співробітництва, а також для досягнення будь-яких законних цілей.

У цій доповіді були перераховані переважно ті міжнародні документи, положення яких мають обов’язковий характер для держав-учасниць. Незважаючи на це, характеризуючи міжнародно-правові засади функціонування та розвитку громадянського суспільства, не можна недооцінювати норми міжнародного м’якого права, які стосуються міжнародного захисту прав людини, а також ті, що безпосередньо відносяться до питань громадянського суспільства. У цьому контексті необхідно згадати про Рекомендацію Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно правового статусу неурядових організацій в Європі, прийняту 10 жовтня 2007 р. [6], у якій сформульовано базові принципи, що повинні визначати правовий статус громадських організацій, а також визначено мінімальні стандарти, якими повинні керуватися держави-члени, формуючи державну політику з цих питань, а також створюючи, приймаючи та застосовуючи відповідні нормативно-правові акти.

Повертаючись до питання про значення гарантованих міжнародним правом прав і свобод людини для громадянського суспільства, необхідно зауважити, що перелік таких прав і свобод не є вичерпним і, звісно ж, не обмежується їх коротким списком, наведеним у даній доповіді. Крім того, завжди слід пам’ятати про принцип неподільності та взаємозалежності рівних прав, який означає, що немає більш чи менш важливих прав, що відмова в реалізації одного права створює небезпеку для інших прав, а також те, що належна реалізація одного права може сприяти реалізації інших прав і свобод.

1. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції / Шевчук С. – К. : Реферат, 2006. – 848 c.
2. Kälin W. The Law of International Human Rights Protection / Walter Kälin, Jörg Künzli. – New York : Oxford University Press, 2010. – 540 p.
3. Nowak M. UN Covenant on Civil and Political Rights, CCPR Commentary (2nd rev. ed.) / Manfred Nowak. – Kehl am Rhein : Engel, 2005. – 1316 p.
4. Human rights in the global information society / Edited by Rikke Frank Jørgensen. – Cambridge – London : The MIT Press, 2006. – 325 p.
5. General Comment No. 25: The right to participate in public affairs, voting rights and the right of equal access to public service (Art. 25) : . 12.07.1996. CCPR/C/21/Rev.1/Add.7, General Comment No. 25. (General Comments) [Електронний ресурс] / Office of the High Commissioner for Human Rights. – Режим доступу до тексту : http://www.unhchr.ch/tbs/doc.nsf/0/d0b7f023e8d6d9898025651e004bc0eb.
6.   Recommendation CM/Rec(2007)14 of the Committee of Ministers to member states on the legal status of non-governmental organisations in Europe  [Електронний ресурс] / Council of Europe Committee of Ministers. – Режим доступу до тексту : https://wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?id=1194609&Site=CM&BackColorInternet=9999CC&BackColorIntranet=FFBB55&BackColorLogged=FFAC75.

Ольга ПОЄДИНОК,
к. ю. н., адвокат, старший юрист Укрінюрколегії

вересень 2013

Повернутися до переліку публікацій