Неунормоване життя після смерті

Драматичні події суспільно-політичного життя в Україні, очевидно, відсувають на задній план вирішення конкретних питань в різних сферах юстиції, в тому числі і в нотаріальній діяльності. Глобалізований світ зумовив різке зростання числа справ з так званим іноземним елементом, правова регламентація котрих недостатня. Серед багатьох проблем, котрі вимагають нагального вирішення, практикуючі юристи дедалі частіше акцентують увагу можливість і порядок видачі свідоцтв про право на спадщину за так званою формою для дії за кордоном.

Іноземна спадщина чи «зайвий клопіт»?

Видача свідоцтва про право на спадщину базується на вимогах ст. ст. 1296-1301 книги VI Цивільного кодексу України, ст. ст. 66-69 Закону України "Про нотаріат" і детально регламентовано положеннями гл. 10 розділу II "Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України", затвердженого наказом Мін'юсту України № 296/5 від 22 лютого 2012р. Існує спеціальна форма згаданого свідоцтва, що стосується спадкування не конкретних активів, а "всього майна, де б воно не знаходилося і з чого б воно не складалося". На жаль, в переліку видів майна та активів, наведених законодавцем у нормах ЦК, Законі "Про нотаріат", навіть у згаданому "Порядку вчинення нотаріальних дій", такий документ не згадується. Тільки додатки до Порядку - форми № № 16 і 17 - дають нотаріусу уявлення, підстави і можливість видачі такого специфічного свідоцтва про право на спадщину за законом і за заповітом.

Ця вдала форма свідоцтва з’явилася у вітчизняній нотаріальній практиці вже понад 40 років тому – саме для того, щоб уможливити нашим співгромадянам спадкувати іноземні активи, розмір і вигляд яких на момент смерті іноземного спадкодавця з об’єктивних причин не може бути відомий. І саме завдяки таким нотаріальним свідоцтвам сотні й сотні наших співвітчизників отримують активи із-за кордону.

Однак ця оптимістична картина іноді затьмарюється і деякі з наших громадян стикаються з непрофесіоналізмом, а часто, і з байдужістю окремих чиновників від юстиції, а потім шукають правду в наших судах, оскаржуючи відмову нотаріуса у видачі згаданої форми свідоцтва про право на спадщину.

Марафон з багатьма перешкодами

Для ілюстрації наведу красномовний приклад справи, яку ще не закінчено провадженням у двох закордонних юрисдикціях. Фабула справи хрестоматійно цікава для студентів і вчених. Громадянин Австралії, що народився в Новій Зеландії, де мав першу сім'ю і де залишилися його батьки, знайшов в Україні свою другу дружину, залишивши за океаном трьох дорослих дітей. Він був здібним бізнесменом, добре знав закони і останні п'ять років 270-320 днів на рік жив в Україні, виїжджаючи за кордон кожні 90 днів (як з'ясувалося, з метою оптимізації податків). В Україні він мав нерухомість у двох містах і тут же зареєстрований як підприємець. Мав кохану, друзів, сусідів, з якими любив проводити час у власноруч збудованій лазні... Тут був його будинок. Однак несподівано він захворів, поїхав на операцію до ФРН, звідки його дружина повернулася уже вдовою. Німецькі лікарі в свідоцтві про смерть вказали місцем проживання Австралію, виходячи з його австралійського громадянства.

...Майже рік вдова переконувала українського нотаріуса видати їй свідоцтво про право на спадщину на квартиру та інше майно в Україні та свідоцтво для дії за кордоном: співспадкоємці - батьки і діти за океану часу не втрачали, і заявили претензію на спадкове майно. Вдові ж в Україні спочатку пояснювали, що затримка з видачею їй документа пов'язана з недостатньою унормованістю чинної на той момент форми свідоцтва про право на спадщину у правилах ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 16.11.2009 р. № 215/5. Відповідно до згаданих Правил, в свідоцтві про право на спадщину для дії за кордоном нотаріус повинен був вказати склад спадкового майна (що неможливо, коли свідоцтво видається на майно, щодо якого немає даних стосовно розміру та оцінки – аж до винесення рішення відповідними іноземними органами країни місцезнаходження частин спадщини). Згодом наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 р. № 3253/5 було затверджено нові правила ведення нотаріального діловодства, яким внесено зміни до форми свідоцтв про право на спадщину, що видаються для підтвердження права на спадщину, яка відкрилася за кордоном. Зокрема, другий абзац нових форм передбачав лише зазначення розміру частки в спадковому майні, у той час як зазначення складу спадкового майна більше не були потрібні, і вдова нібито вже могла одержати довгожданий документ...

Однак наступною причиною для відмови нотаріуса у видачі згаданого документа була вказівка на те, що згідно з ч. 1 ст. 70 Закону України "Про міжнародне приватне право" спадкові відносини з іноземним елементом регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання: запис у свідоцтві про смерть за місцем проживання в Австралії виявився переконливішим, ніж надані вдовою документи і докази, і, з іншого боку, спадкодавець не був у звичному для нашої країни сенсі зареєстрованим в органах внутрішніх справ за місцем проживання в Україні.

Український нотаріус, нарешті, видав свідоцтво про право на спадщину на нерухоме "українське" майно (1/6 частка конкретної нерухомості), але відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину за формою для дії за кордоном через недоведеність останнього місця проживання спадкодавця в Україні.

Останньою вмирає надія

Втрачаючи час, а потім і активи за кордоном, вдова отримала офіційне підтвердження з Австралії, яке свідчило про те, що спадкодавець не може кваліфікуватися як особа, що має останнє місце проживання в Австралії і про те, що її покійний чоловік не мав там ні рухомого, ні нерухомого майна. Отримавши цей документ, вдова оскаржила відмову нотаріуса в суді. Протягом року всі три судові інстанції України монотонно цитували міліцейську довідку: "За наявними даними гр. Д. права на постійне проживання не оформляв ..." Ця магічна фраза, мабуть, не давала можливості врахувати згаданий документ, наданий з Австралії, який спростував запис про місце проживання, зазначений у лікарському свідоцтві. Що більш істотно - ні нотаріус, ні чиновники з обласного главку юстиції та Мін'юсту, куди зверталась вдова, не взяли до уваги власне роз'яснення про неприпустимість визначення останнього місця проживання померлих за записом в свідоцтві про смерть. Адже в п. 1.13 глави 10 розділу ІІ "Порядку вчинення нотаріальних дій України" затвердженого наказом Мін'юсту України № 296/5 22.02.2012 р. прямо вказано, що місце відкриття спадщини не може підтверджуватись свідоцтвом про смерть. Ніхто з чиновників і суддів не звернули уваги й на очевидну можливість захистити права української вдови положеннями ст. 29 ЦКУ, де дуже детально і чітко говориться про можливість керуватися поняттями переважного або навіть тимчасового місця проживання спадкодавця, якщо є коливання у визначенні його останнього місця проживання. Адже немає ніяких сумнівів, що спадкодавець як підприємець, зареєстрований належним чином у виконавчому комітеті міської ради, особа, яка перебувала на території України протягом не менше 250-300 днів на рік протягом останніх п'яти років до смерті, мав переважне місце проживання в Україні. Зрештою, єдиний український актив - нерухомість, теж є підставою для заведення спадкової справи та видачі необхідних свідоцтв, у тому числі і за формою для дії за кордоном. До речі, в усіх подібних історіях не в останню чергу йдеться і про фіскальний інтерес: податки на спадкові активи у разі визначення української юрисдикції повинні бути сплачені в Україні, а не в США і Гонконгу, де нині знайдено місця отримання зарубіжними спадкоємцями банківських активів.

В усій цій непростій тяганині втомленої вдови слід також розуміти, що за кордоном наявне в неї свідоцтво на українську нерухомість ще не є підставою для визнання права на "все майно, де б воно не знаходилося і з чого б воно не складалося", бо необхідно дотримати спеціальних судових процедур у кожній іноземній юрисдикції. І тут постає питання: чи не пізно вдова знайшла слід? Іноземні спадкоємці, цілком можливо, все вже отримали, так і не згадавши про вдову в Україні... Але надія вмирає останньою.

І на завершення повторимо вже тривіальну фразу про необхідність поновлення роботи науково-методичної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції.

Данило КУРДЕЛЬЧУК,
президент Укрінюрколегії, заслужений юрист України,
голова Громадської ради при Державній реєстраційній службі України

Микола ПАВЛОВ,
віце-президент Укрінюрколегії, заслужений юрист України,
член Громадської ради при Міністерстві юстиції України

лютий 2014


 

Повернутися до переліку публікацій