Єдиний вихід збереження Української держави - євроатлантичний вибір України.

14 березня в столичному Будинку письменників відбулось перше (установче) засідання Всеукраїнського оргкомітету Громадянського Руху «За Україну в НАТО», на котрому було прийнято Ухвалу про затвердження його персонального складу, про створення обласних організаційних комітетів, а також про створення семи робочих груп по напрямках діяльності оргкомітету.

Ця Ухвала базується на ініціативі, проголошеній державними та громадськими діячами України, представниками громадських, творчих і наукових організацій, презентованій в Укрінюформі 14 грудня 2014 року, у формі Заяви про вступдо НАТО. Презентацію провели Леонід Кравчук, Євген Марчук, Володимир Василенко, Володимир Огризко, Юрій Щербак, Дмитро Павличко та Іван Заєць.

Аргументовано й переконливо Є. Марчук і В. Василенко тоді показали, що Росія уже практично не приховує свої імперські амбіції і наміри, викладені в підписаній В. Путіним новій воєнно-політичній доктрині, котра розкрила тактику і стратегію, використану 2014 року проти України під час агресії в Криму і на Донбасі.

Єдиним виходом збереження Української держави є євроатлантичний вибір України, адже НАТО в своєму програмному документі – Вашингтонській угоді 1946 року - передбачає низки чітких і прозорих положень, ознайомлення з котрими переконає неупередженого пересічного громадянина в відсутності будь-яких зазіхань на права і безпеку третіх держав. П’ять основоположних вимог до претендентів на членство в НАТО чітко й рельєфно формулюють миролюбний характер відносин як у самому
Північно-Атлантичному союзі, так і з державами–сусідами, і не членами НАТО. Стосовно претендентів на членство в НАТО є чіткі вимоги: “Країна-претендент має відповідати базовим принципам Вашингтонського Договору. Від країни-претендента вимагається: по-перше, вирішувати міжнародні суперечки мирним шляхом; по-друге, демонструвати відданість принципам верховенства права і права людини; по-третє, вирішувати мирним шляхом міжетнічні конфлікти і зовнішні територіальні суперечки, спірні питання внутрішньої юрисдикції відповідно до принципів ОБСЄ та з метою прагнення до встановлення добросусідських відносин; по-четверте, встановлювати належний і демократичний цивільний контроль над своїми Збройними силами; по-п’яте, утримуватися від загрози силою чи застосування сили будь-яким методом, що не відповідає меті ООН. Сприяти розвитку мирних і дружніх міжнародних відносин шляхом зміцнення своїх вільних інститутів і завдяки зміцненню стабільності і благополуччя, продовжувати надавати цілковиту підтримку та брати участь у раді Євроатлантичного партнерства, програмі “Партнерство заради миру” та розвитку співробітництва з країнами-партнерами, що не є членами НАТО”.

Примітно, що Володимир Василенко ще в грудні 2009 року, вступивши в публічну полеміку з відомим юристом і дипломатом Олександром Чалим щодо ілюзорності і безпідставності його варіанту безпекової концепції України на положеннях Будапештського Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року.

Нагадаємо, що переговори щодо гарантій безпеки України як держави, що добровільно відмовилася від третього в світі ядерного арсеналу, проходили не лише в Будапешті й не тільки в грудні 1994 р. Вони розпочались в квітні 1992 р. Спочатку переговори велися зі США, пізніше – з Великою Британією, Росією та Францією, і завершилися 5 грудня 1994 р. підписанням Меморандуму. Крім Президента України
Л. Кучми, цей документ підписали Президент РФ Б. Єльцин, Президент США Б. Клінтон та прем’єр-міністр Великої Британії Дж. Мейджор. В односторонньому порядку гарантії безпеки України були надані Китаєм у формі Заяви китайського Уряду від 4 грудня 1994 р. та Францією у формі Декларації, яку разом із супровідним листом, підписаним Президентом Франції Ф. Міттераном і датованим 5 грудня 1994 р., було передано делегації України.

Україна після підписання Меморандуму отримала можливість уникнення тиску ядерних держав, стурбованих наявністю у економічно ослабленої України третього у світі ядерного потенціалу. Будапештський Меморандум створив сприятливі умови для зміцнення міжнародних позицій та авторитету України. Перед Україною відкрилися нові можливості у налагодженні співпраці з впливовими демократіями світу та вільній реалізації свого цивілізаційного вибору.

Червоною ниткою в об’ємному інтерв’ю в грудні 2009 р. О. Чалого проходить думка про необхідність використання Будапештського Меморандуму як основи і ключового елемента зовнішньополітичної стратегії України, стверджуючи, що «Будапештський Меморандум є саме тим міжнародним політико-правовим документом, який визначив геополітичний статус України як позаблокової, нейтральної держави з наданням відповідних гарантій безпеки». Це трохи дивне твердження, адже в тексті Меморандуму відсутні належний механізм реального захисту суверенітету, незалежності й територіальної цілісності України та будь-які посилання або згадки про її нейтральний чи позаблоковий статус.

До речі, в тексті Меморандуму відсутній навіть термін «гарантії безпеки». Англійський і французький тексти містять поняття «безпекові запевнення», що практично означало відсутність положень про дієвий механізм реагування у кризових для України випадках. Професор В. Василенко, опонуючи колезі О. Чалому у його мотивації того, що «Росія, як країна –гарант по Будапештському Меморандуму завжди займала негативну позицію щодо вступу України в НАТО», підкреслив, що в Меморандумі немає жодного положення, яке б обумовило заборону Україні на вступ до будь-якої міжнародної організації.

І далі В. Василенко пророче вказав таке: «Курс на членство України в НАТО був і є легітимним, і не завдає шкоди легітимним інтересам Росії. Однак він не вписується у параметри неоімперської політики Росії, владна еліта якої не змирилася з фактом незалежності України, продовжує вважати Україну частиною Росії, мріє про її повернення у материнське лоно з метою відродження єдиної Великої Росії. Істеричне несприйняття керівництвом путінської Росії прагнення України стати членом НАТО пояснюється тим, що реалізація цього прагнення унеможливлює імперський реванш Росії й унеможливлює назавжди. На жаль, сьогодні українсько-російські відносини не є взаєминами двох суверенних держав, які поважають одна одну, керуючись міжнародним правом, а скоріше відносинами масштабної спецоперації, яку Росія здійснює проти України всупереч елементарним вимогам міжнародного права і добросусідства й кінцевою метою якої є знищення її незалежної державності. Недопущення членства України в НАТО є однією з найважливіших складових цієї спецоперації.»

Промовистим є той факт, що 2008 року Держдума РФ передбачила бюджетне фінансування пропагандистської підтримки статусу України як нейтральної держави. Згадаймо, що з приходом до влади В. Януковича уже на початку 2010 року Верховна Рада України прийняла бажаний для Росії закон про позаблоковий статус, що унеможливило навіть постановку питання щодо членства України в НАТО.

У свій час Президент РФ Д. Медведєв заявив, що ФСБ Росії виконала поставлене перед нею завдання щодо недопущення розширення НАТО за рахунок так званого прискореного вступу до Альянсу Грузії і України. Згадується не зовсім адекватна лінія поведінки тодішнього лідера України
В. Ющенка в Бухаресті, куди він прибув без розуміння історичного значення спроби вступу до НАТО.

Ну і, нарешті, найкрасномовніший аргумент В. Василенка, коли він навів показову позицію В. Путіна під час зустрічі з президентом Грузії М. Саакашвілі в лютому 2008 р. перед масштабною воєнною акцією, що призвела до втрати Абхазії та Південної Осетії. М. Саакашвілі, розуміючи плани Путіна, запропонував наступне: «Зараз же ми відмовляємося підписувати усе, що вам не подобається, зараз же відмовляємося від НАТО, відмовляємося від Євросоюзу, відмовляємося від будь-якої сусідньої політики, і дуже прошу дати слово, що вирішите конфлікти, але лише у формі договорів та у реальних термінах, що ви повернете окуповані вами території». У відповідь Путін сказав: «…у нас є своя мета та наші цілі стосовно вас або інших, і ми їх реалізуємо до кінця».

«Як Росія здійснила свої цілі щодо Грузії, відомо всім. Отже, Україна на черзі».

Коли читаєш цю фразу, стає не по собі – страшне пророцтво збулося, і В. Путін не зупиняється і після Грузії далі реалізує свою мету, свої цілі щодо … інших, а інші це ми – українська держава і український народ.

Важко повірити, але О. Чалий, зараз спілкуючись з журналістами кримського телебачення (телеканал «Социальная страна») знову повторює свою застарілу тезу щодо необхідності проголошення Україною статусу «вічного нейтралітету як гарантії нашої безпеки». Він же виступає і за т.зв. федералізацію України і введення на територію нашої держави російських (!?) миротворчих сил, котрі з контингентом миротворців в США і країн третього світу забезпечать мир і безпеку в Україні….

          Я особисто ще не мав можливості переглянути це інтерв’ю пана О.Чалого, та я цілком покладаюся на газету «День», інтелект і професійність відомого журналіста Ігора Лосєва, котрий стримано, але чітко і виразно виклав нелогічну і незрозумілу в наших конкретних умовах кваліфікацію правової ситуації кандидата юридичних наук, Надзвичайного і Повноважного Посла Олександра Чалого. Цікаво, якими мотивами він при цьому керувався?

Український народ, українська політична нація без сумніву не підкориться імперським забаганкам кремлівського диктатора – це показав і Майдан, і волонтерський рух, і самовідданість батальйонів кадрових воїнів на сході в України. Жаль тільки, що жертовність народу, простих громадян, не має адекватного рівня оцінки у керівництва держави.

«Кадри вирішують все» - ця крилата фраза Сталіна актуальна для українських реалій пост майданного періоду. Легітимізація української влади після виборів Президента і Верховної Ради, що зумовило перепризначення уряду, навіть формально позбавило можливості офіційного Кремля говорити про «київську хунту» і незаконність української влади. Дослідники вказують, серед іншого, і на нелогічність чи непослідовність у визначенні статусу українсько-російських відносин. Країна-агресор і країна-жертва агресії і окупації не розірвали дипломатичних відносин і торгівельно-економічні зв’язки. Оголошені Заходом економічні санкції проти РФ як міра стримування агресії самою Україною довший час не реалізовані і залишилась декларацією.

Та власне кадрова проблема. Після обрання Президентом П.Порошенко прийняв відставку Секретаря РНБО Парубія і цей важливий орган лишався без очільника і ще ряду керівників кілька місяців, коли велись напружені дії в Донбасі.

Актуальною і важливою посада секретаря РНБО, і цього органу в цілому, виявилась лише після парламентських виборів, коли новопризначеному секретареві РНБО О. Турчинову були делеговані додаткові повноваження.

Погодьтесь, логіка дещо дивна. Чотири міністри оборони, що змінювали один одного протягом року, і «незамінний» начальник Генштабу, попри гостру критику його дій, бездіяльність Генеральних прокурорів, бездіяльність яких щодо розслідування масових вбивств на Майдані і злочинів режиму Януковича – все це не може не турбувати громадян України.

Показовим і незрозумілим є факт не прийняття парламентом рішення щодо ратифікації Римського статуту та приєднання України до Міжнародного кримінального суду, що уможливить реальне покарання винних у злочинах проти людяності. Згадується засідання чотирьох комітетів Верховної Ради  з цього питання за участі міжнародних представників та громадськості, коли заступник голови комітету народний депутат  Віталій Купрій (Партія «Блок Петра Порошенка») з гіркотою зауважив, що одностайна підтримка внесення запропонованої зміни до ст. 124 Конституції України на засіданнях комітетів не знаходить підтримки у сесійній залі серед депутатів – членів Коаліції, що практично унеможливлює приєднання України до Міжнародного кримінального суду, а, відтак, і покарання злочинців – високопосадовців попереднього режиму.

Хочеться вірити, що лише надзайнятість важливими державними справами не дала можливості чинному Президенту протягом двох місяців зустрітись з ініціаторами Громадянського Руху «За Україну в НАТО» на чолі з першим Президентом України Леонідом Кравчуком.

Втім, важливо те, що нова громадянська ініціатива одразу знайшла широкий відгук у суспільстві і є певність у тому, що переважна більшість громадян України, нашої політичної нації, скажуть своє вагоме слово під час референдуму, котрий остаточно визначить історичний цивілізований вибір України – незалежної, Соборної Європейської держави.

Українців і Україну не зупинять імперські амбіції і потуги Кремля, очільник якого В. Путін вочевидь не взяв до уваги слова першого російського імператора Петра Першого, котрий в одній зі своїх промов в Сенаті про український народ сказав таке: «Сей малороссийский народ и зело умен, и зело лукав: он, яко пчела любодельна, дает российскому государству и лучший мед умственный, и лучший воск для свещи российского просвещения, но у него есть и жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом подъяремным и светочью российского царства: но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останется не в авантаже».

 

 

Данило КУРДЕЛЬЧУК,
президент Укрінюрколегії, заслужений юрист України,
голова Громадської ради при Державній реєстраційній службі України

 

 

 

Повернутися до переліку публікацій