Захист персональних даних: повага до недоторканності приватного життя чи ще одна підстава для відписок?

1 червня 2010 року Верховною Радою України було прийнято Закон «Про захист персональних даних», а 6 липня 2010 року ратифіковано Конвенцію про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних та Додатковий протокол до Конвенції про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних щодо органів нагляду та транскордонних потоків даних. Метою Конвенції, прийнятої у рамках Ради Європи, є забезпечення на території кожної держави – учасниці Конвенції для кожної особи, незалежно від її громадянства або місця проживання, дотримання її прав й основоположних свобод, зокрема права на недоторканість приватного життя, у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних, що її стосуються.

Права людини

Безперечно, мета благородна, оскільки належне дотримання права людини на повагу до недоторканності її приватного життя є однією з ознак цивілізованого суспільства та свідченням того, що держава не дозволяє втручатися в особисті справи своїх громадян. Це право проголошено Конституцією України, Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, а також Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Однак, чи можна ставити це право вище за інші права та свободи? Здоровий глузд підказує, що ні. Та заведена нещодавно практика державних органів переконує у протилежному.

Проілюструємо це на конкретному прикладі. Громадянка України звернулася до Укрінюрколегії за правовою допомогою у зв’язку з тим, що чоловік, з яким вона перебувала у фактичних шлюбних відносинах, відмовляється надавати матеріальну підтримку їхній спільній малолітній дитині. Батьківство підтверджується свідоцтвом про народження дитини. Батько дитини є громадянином України, який має постійне місце проживання у Канаді та перебуває на обліку в Генеральному консульстві України в Торонто. За словами нашої довірительки, він уникає спілкування з нею, не цікавиться долею їхнього спільного сина та ухиляється від виконання своїх батьківських обов’язків з утримання дитини.

Для того, щоб уможливити подання позову про стягнення аліментів у Канаді, Укрінюрколегія звернулася до Генерального консульства України в Торонто з проханням повідомити про нинішню адресу батька дитини, а також про засоби зв’язку з ним, оскільки ці дані були надані дипустанові при постановленні на облік. Від вказаного консульства надійшла відповідь, у якій йшлося про неможливість надання запитуваної інформації у зв’язку з тим, що вона є конфіденційною відповідно до ст. 11 Закону України «Про інформацію». Укрінюрколегія повторно звернулася до Генерального консульства України в Торонто, детально обґрунтувавши своє право на одержання інформації про адресу батька дитини та про засоби зв’язку з ним, однак відповідь на це повторне звернення і досі не надходила.

На нашу думку, відмова у наданні інформації є безпідставною з таких міркувань. Стаття 11 Закону України «Про інформацію», на яку Генеральне консульство України в Торонто посилається як на підставу для відмови у наданні адреси та контактних даних, містить виняток із заборони збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. Цей виняток стосується захисту прав людини.

Укрінюрколегія зверталася до Генерального консульства України в Торонто з проханням про надання інформації про адресу батька дитини та про засоби зв’язку з ним для того, щоб одержати можливість подати позов про стягнення аліментів. Подання такого позову спрямоване на захист права малолітньої дитини на достатній життєвий рівень, проголошеного Конституцією України (стаття 48) та Конвенцією про права дитини (стаття 27), якому кореспондує обов’язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття, передбачений Сімейним кодексом України (стаття 180). Крім того, запитувана інформація сприятиме реалізації права дитини на безперешкодне спілкування з батьками, передбаченого статтею 153 Сімейного кодексу України.

Міжнародні договори і національне законодавство

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини «в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини».

Стаття 9 Конституції України проголошує: «Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Закон України «Про міжнародні договори України» передбачає, що «чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права» (частина перша статті 15). Стаття 19 цього ж Закону проголошує: «Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору». Отже, якщо міжнародний договір і відповідний акт законодавства України містять норми, що суперечать одна одній, то застосуванню підлягають правила міжнародного договору.

У даній же ситуації Генеральне консульство України в Торонто всупереч приписам Конституції України та Закону України «Про міжнародні договори України» надало перевагу національному Закону «Про інформацію», своєрідно витлумачивши його зміст, а не міжнародному договору – Конвенції про права дитини. Крім того, принцип максимально можливого урахування інтересів дитини знайшов відображення і в Сімейному кодексі України, що також не було взято до уваги консульським представництвом.

Відмова Генерального консульства надати інформацію про місце проживання батька дитини в Канаді унеможливлює подання позову до канадського суду, чим порушується право на звернення до суду, гарантоване Конституцією України, Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, а також Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Відповідно до частини другої статті 20 Консульського статуту України консул зобов’язаний вживати заходів для відновлення порушених прав громадян України, і в даному випадку йдеться саме про необхідність відновлення порушених прав малолітнього громадянина України.

Стаття 11 Закону України «Про інформацію» містить ще один виняток із заборони поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди – право кожного на вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто. Ми переконані, що відомості про батька є інформацією, що стосується дитини особисто, і мати дитини як її законний представник вправі одержати такі дані. Крім того, наша довірителька самостійно направила звернення Міністру закордонних справ України, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Уповноваженому Президента України з прав дитини та Голові Державної служби України з питань захисту персональних даних.

Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надіслав нашій довірительці відповідь, у якій зазначено, що Уповноважений звернулася до Міністерства закордонних справ України з проханням дати доручення закордонній дипломатичній установі зустрітися з батьком дитини з метою з’ясування його відношення до сплати аліментів на утримання малолітньої дитини, а у разі відмови в міру можливості отримати згоду на повідомлення його місця проживання. Таким чином, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини у непрямий спосіб підтримала позицію Генерального консульства України в Торонто.

Розшук спадкоємців

На жаль, описаний випадок не є поодиноким у діяльності Укрінюрколегії. Так, ми часто одержуємо відмови в наданні інформації від підрозділів Міністерства внутрішніх справ України, передусім від адресних бюро та територіальних підрозділів Державного департаменту громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, що значно ускладнює, а іноді й унеможливлює діяльність Укрінюрколегії.

Однією з основних сфер діяльності Укрінюрколегії є розшук спадкоємців, у зв’язку з чим у нас часто з’являється необхідність з’ясувати місце проживання можливих спадкоємців померлої за кордоном особи. Очевидно, що це робиться в інтересах самого потенційного спадкоємця, для того щоб ця особа могла бути своєчасно проінформована про своє право заявити претензію на спадщину і в подальшому одержати свою частку у спадщині. Отримання інформації про свої спадкові інтереси від Укрінюрколегії не зобов’язує спадкоємців користуватися послугами Укрінюрколегії для оформлення своїх спадкових прав. Укрінюрколегія не стягує плату за повідомлення громадян про їхні спадкові права. Ми робимо це виключно для забезпечення конституційного права українських громадян на правову допомогу та в інтересах їх економічного добробуту, і поінформована особа має повну свободу дій щодо оформлення своїх спадкових справ та вибору свого представника. Однак ці аргументи працівників адресних бюро, на жаль, як правило, не переконують.

Територіальні підрозділи Державного департаменту громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб також часто надсилають відписки з посиланнями на законодавство про захист персональних даних з питань, що безпосередньо стосуються наших довірителів (наприклад, про стан розгляду заяви про набуття громадянства або про підстави відмови у реєстрації місця проживання). При цьому одноманітна практика з цього питання відсутня: в одних випадках копія договору про надання правової допомоги, укладеного між Укрінюрколегією та її клієнтом, вважається доказом наявності згоди фізичної особи на надання інформації про неї, а в інших – ні.

З метою надання якісної правової допомоги

Для Укрінюрколегії, як і для інших адвокатських об’єднань, надзвичайно важлива визначеність з питань, пов’язаних із захистом персональних даних, оскільки від відповіді (або відсутності відповіді) державного органу на наш запит залежить доля нашого клієнта.

Надсилаючи запити до органів державної влади та місцевого самоврядування, ми керуємося передусім статтею 6 Закону України «Про адвокатуру», що передбачає право адвоката збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних справах, зокрема запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об’єднань, а також ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, статтею 11 Закону України «Про інформації» (у частині, що стосується винятків із заборони збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди), а також законами України «Про звернення громадян» та «Про доступ до публічної інформації». Тому нас дивує, що положення цих нормативно-правових актів не беруться до уваги при наданні відписок на наші запити.

Надання якісної правової допомоги неможливе, якщо юрист не володіє повною інформацією про справу, яка знаходиться у його провадженні. Таким чином, ненадання інформації, що безпосередньо стосується його довірителя, порушує передбачене статтею 59 Конституції України право на правову допомогу.

Отже, нещодавні зміни, яких зазнало законодавство України про інформацію, призвели до того, що право однієї людини на повагу до недоторканності її приватного життя протиставляється іншим правам і свободам людей. Не думаємо, що такою була воля законодавця. Причину ми вбачаємо у відсутності комплексних роз’яснень від органів державної влади та в нестачі одноманітної практики застосування зміненого законодавства, що, у свою чергу, зумовлюється прагненням органів державної влади «перестрахуватися», діючи в нових умовах, а іноді й використати законодавство про персональні дані як прикриття для свого небажання працювати.

Роз’яснення щодо деяких питань практичного застосування Закону України «Про захист персональних даних», надані Міністерством юстиції України у 2011 році, та Рішення Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України хоч і проливають світло на деякі аспекти застосування законодавства про персональні дані, однак велика кількість практичних питань усе ще залишається невирішеною.

Формулюючи винятки із заборони збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди (національна безпека, економічний добробут, захист прав людини), законодавець свідомо використав такі загальні формулювання та не передбачив конкретні випадки, за яких згода особи не потрібна, оскільки трапляються різні життєві ситуації, і все передбачити просто неможливо. Тому саме державний службовець, який застосовує норму закону, повинен всебічно дослідити кожну конкретну ситуацію та вирішити, чи можна вважати її винятковою, пам’ятаючи при цьому, що формальна відписка може загрожувати життю, безпеці та добробуту особи.

Ольга ПОЄДИНОК,
старший юрист Укрінюрколегії,
кандидат юридичних наук

Повернутися до переліку публікацій